Василь Королів-Старий

Рибалчина русалонька

Було те давно, давно...
В той час ще жили на нашій землі хоробрі та славні лицарі - козаки-запорожці. Були вони такі сміливі та завзяті, що їхня слава лунала не тільки по Дніпрових порогах та по Вкраїні широкій, а знали їх по всьому білому світі.
А поміж тих козаків був один молодесенький козаченько, на наймення Іваненко, самітній сирота. Був він, як і всі козаки, хоробрий вояка, міг сам-один йти на трьох бусурманів, та тільки не любив він війни, боротьби та бою. Мав лагідну, добру душу, й жаль йому було бити навіть ворога лютого. Знав бо він, що кожному живому створінню найдорожче на світі - життя, й тяжко було козакові те життя у когось відбирати.
От і покинув він Січ Запорозьку, де жили вояки лицарі-запорожці. Покинув та й подався в монастир. Пробув там, між ченцями, якийсь час, але ж і там не прийшлося йому до душі. Помітив він, що й поміж добрих святих ченців є багато грішних, лукавих та несправедливих. І цих недобрих було більше, як добрих.
Отож, коли те на власні очі побачив наш козаченько Іваненко, то й сказав він сам собі:
- Коли вже я не лишився між козаками-лицарями, де більше добрих, як поганих, то не лишуся й між ченцями. Піду краще світ за очі, знайду собі десь місце гарне, безлюдне й буду сидіти тихесенько та працюватиму смирненько.
Як сказав, так і зробив.
Пішов він та й пішов лісами, болотами, порожніми степами та велелюдними містами. Та й прийшов він аж у Полтавщину, над річку Псел. І так йому тут подобалося, як в Божому раю. Степи, гори, небо, річка прудка та з такою прозорою водою, що й в найглибшому місці дно видно. Все те було йому любе та миле. От і ухвалив він тут оселитися. Викопав собі на кручі яму, обшив її дошками, очеретом накрив, зложив піч, поробив вікна та двері й став собі жити. Навколо своєї землянки посадив городину, ягоди, грушок, яблунь, слив, їв садовину, ягоди, а коли-не-коли ловив рибу.
Правда, було йому шкода й риби, тільки ж що там казати, коли створено рибу на поживу людям?! Знав-бо козак, що навіть сам Христос годував голодних п'ятьма рибами.
Кілька років прожив отак козаченько. Та якось поприходили до того чудового місця й інші люди. Побачили, як там гарно та красиво, то й собі побудували хатки. Й став там хутір, що почали його звати Іваненків, бо ж перший осів тут козак Іваненко.
Коли ж там уже стало більше людей жити, почали вони козака прохати, щоб ловив він риби не тільки на себе, а так само й їм. Бо ті люди не мали ще ні човнів, ні волоків, а Іваненко вже став добрим рибалкою.
От якось однієї місячної ночі пішов козак-рибалка по рибу. Закинув він свою сітку й не встиг оком моргнути, як почув у руках, що вловилася йому якась велика риба.
Почав він тягти сітку на берег. А коли витяг до половини на пісок, то аж сам здивувався: була вже на березі частина величезної рибини, на якій, мов срібло, блищала луска. Смикнув тоді він волока з усієї сили та так, що разом витяг його на кілька кроків на сухе.
Витяг - і остовпів.
Була то не рибина, а незвичайної краси ніжна дівчина з риб'ячим блискучим хвостом замість ніжок.
- Русалка! - скрикнув козак.
І хоча він був не з полохливого десятка, однак хотів мерщій тікати. Таж зразу вчув тендітний, як плюскіт легенької хвилі, голос:
- Русалка, козаче! Чого ж ти тікаєш? Ти бачиш сам, що впіймав не те, чого тобі треба. Тож не кидай мене в сітях, а випусти знов у воду.
Спинився козак, підійшов до тієї дівчини ближче й очей від неї відвести не може: така вона була гожа, тільки трохи бліда й мала сумні, задумливі очі. Обережно почав він розплутувати її з волока, розгорнув його всього та й говорить:
- Ну, тепер ти - вільна. Пливи собі з Богом.
- Мені самій тяжко доповзти до річки, - каже йому тоді Русалонька. - Коли ж ти такий добрий та до мене прихильний, що враз згодився мене відпустити, то вже зроби таку ласку: віднеси мене до води.
Не зважився козаченько Іваненко відмовити дівчині, взяв її з сітки, на руках відніс до річки й обережно поклав на воду. Русалка пірнула до половини, тільки лишилися над водою її ніжні, мов з рожевого мармуру висічені, руки та чарівна, білими квітками уквітчана, голова. Вона вдячно посміхнулася й промовила:
- Спасибі тобі, рибалонько. Буду відтепер твоєю вірною слугою. Чого тільки від річки захочеш, тої ж миті все матимеш...
Усміхнувся й козак.
- Дякую тобі, красна дівчино! Але ж що я можу від річки хотіти? Тільки одного: щоб давала мені стільки риби, як буде треба. А цього я й сам добуду. Від дівки ж помочі я ніколи не просив і не проситиму.
- Добре! - відповіла Русалка. - Буде по-твоєму. Тільки ж не забувай про мене.
- Про мене: не забуду! - відповів козак.
- Ну, прощавай, козаченьку... Ні, - перепинила вона сама себе. - Коли вже ти мене не страшишся, то... До побачення!..
- Пливи здорова! - відповів козак, дивлячись, як вона легесенько поринає у воду, аж на тихій річці жодного кола не набігло...
Хотів рибалка вже й додому йти, таж коли підійшов знову до волока, то угледів там з десяток йоржів та сомика. Саме стільки, як йому було треба вловити.
- От так штука! - помислив він сам собі. - Чи бач, яка несподівана знайомість!..
З того часу і вдень, і вночі не виходила йому з голови та чарівна Русалонька. Що б він не робив, все тільки про неї саму думає. Однак минув і день, і другий, і третій, а все не йде рибалка на річку по рибу. Не хоче він, щоб Русалка дала йому риби, бо ж таки не личить, щоб козакові молодому в роботі дівчина допомагала!
Та п'ятого дня було в Іваненковім хуторі весілля. От перед тим й просить його батько нареченої, щоб вловив він риби на весільний обід. Не міг рибалка чоловікові відмовити. Взяв свого волока та й поплив човном вгору по річці, далеко-далеко від того місця, де він вловив був Русалку. Мислив, що так далеко він її не спіткає й не доведеться йому користати з її помочі.
А було вже увечері. Тільки вкинув він сітку у воду, а сам думає: "Піймаю й без неї бодай пару щук на товченики. Та, може, ще й лин якийсь попадеться на смажене..." - й вмить почув, що риба сітку смикає.
Витяг він сітку на човен. Так і є: дві добрих щуки та здоровецький лин!..
- Так он ти яка! - усміхнувшись, вголос промовив козак. - Тобі навіть і говорити не треба: сама вгадаєш.
І бачить, як біля його човна виринула Русалонька та й говорить:
- Добривечір, козаченьку! Впіймав, що хотів?
- А впіймав! Спасибі тобі...
Й почав плисти вниз. А Русалонька - біля його човна.
Пливуть та розмовляють. І так тому рибалці гарно-прегарно на серці.
- Ніколи я, - каже, - й в голові не мав, що ви, Русалки, такі милі. Завжди старі люди говорили, що ви тільки рибалок у воду заманюєте, християнську душу загубити хочете.
А Русалонька лише срібним сміхом посміхається, мов дзвіночками трусить.
- Коли б люди менше вигадували, то мали б вони й з нас, та й з іншої Невидимої Сили більше пожитку. Ось послухай сам...
Оглянувся рибалка, а по ній вже й сліду нема!
- Що за штукерія? - промовив він.
Обернувся сюди-туди й угледів на березі якогось чоловіка. Тільки тоді зрозумів він, що не хотіла вона перед іншими людьми показуватись. А як кортіло козакові Русалоньку знову побачити, то й почав він ловити тільки вночі. Риби ж завжди ловилося за одним заходом саме стільки, скільки йому було треба, то й мав він багато вільного часу.
Добре й цікаво було йому тепер жити. Русалонька була гарна й мила, сама багато розповідала про всякі дива підводні, про життя старого Водяника, Дитинчаток-Потерчат, про рибу, про раків, про підводні рослини. Так само і їй було цікаво слухати оповідання про життя людей, коли говорив їй про те козак-рибалка. Часом, наговорившись, вона співала пісень, а козак і собі грав на бандурі, навчав її пісень козацьких та бурлацьких.
І незчулися вони, як минуло веселе літо. Потемніло небо, пожовтів та осипався ліс, щоранку по траві замість перлової роси лягала срібна паморозь. Одної ж ночі вдарив міцний мороз й товстою прозорою кригою, мов зеленкуватим склом, накрив увесь Псел.
Затужив козак-рибалонька, бо не міг вже він більше бачити своєї любої Русалки. Сидів він вдома, мов немічний, в своїй землянці й не знав, куди йому подітися, за віщо взятися, щоб розвіяти свою тугу...
Попрорубував потім на льоду ополонки, щоб було рибам під кригою повітря, але ж риби не ловив...
А час утікав.
Минула вже й Варвара, про яку люди кажуть, що вона "ночі урвала, а дня приточила". Минули й Микола та Савка, що "без гвіздків на річках мости будують", з чистої, міцної, гладенької криги. Наближався вже й святвечір.
Й почали хуторяни умовляти рибалку, щоб наловив він риби на багату кутю. Не можна ж було в такий вечір людей без риби лишити, от і взяв козак волока та сокиру й подався річкою до своїх ополонок. А була надворі велика завірюха. Лапатий сніг так крутив, неначе хтось пух з перин випускав...
Дійшов рибалка до старої верби, що над водою стояла проти того місця, де він прорубав найбільшу ополонку, скинув свого кожуха, взяв у руки сокиру й почав шукати тую ополонку. Та тільки ж як затягло її тонкою кригою, а зверху товстим шаром снігу притрусило, то й помилився він: шугнув ногою на тонкий лід. Лід проломився, булькнув козаченько Іваненко у воду та й пішов під кригу...
Однак він не втопився. Врятувала йому життя його Русалонька, що з своїми сестрами винесла його з води на лід. Та того ж було мало, бо рибалка був непритомний. От, щоб його оживити, вилізла Русалка й собі нагору та й почала козака снігом розтирати, до життя доводити. Довго-довго вона його розтирала та гріла, аж поки не розплющив козак Іваненко свої очі й зітхнув на повні груди. А як угледів біля себе свою милу Русалоньку, то й про сніг та про холод забув. Накинув мерщій на неї кожуха, й почали вони радісно розмовляти. Та й говорили так довго, що тая ополонка знову замерзла. Коли ж прийшов вже час розлучатись, почав рибалка сокири шукати, аж її ніде нема. Видимо, впустив її, поринаючи, під лід. Що ж його робити? Вже й півні в хуторі співають, а не може він пустити Русалоньку у воду. Тоді загорнув він її у свій теплий кожух та й поніс до своєї землянки. Там поклав її на білу постіль, добре землянку витопив, дав своїй гості й пити, а сам, тільки стало на світ благословитися, подався знову мерщій по рибу. Не хотів-бо він допустити, щоб до нього в землянку люди приходили та його любу Русалоньку побачили.
Як і влітку, так само й тепер враз вловив козак риби, швиденько роздав її по хатах, а сам мерщій подався до містечка. Купив він там своїй милій жіночці вишиваних сорочок, керсетку плисову, намиста доброго з дукачем, шовкову хустку, тільки не купив черевиків, бо ж не було в неї ніжок. Як накупив всього, що треба, подався хутчій додому.
Та тільки ж містечко було неблизько. Отож як він не поспішав, однак коли вже до свого хутора підходив, то показалася на небі вечірня зірка, тобто зайшов вже й святвечір. Поспішає козаченько Іваненко та сам себе попрікає:
- Бідна ж моя голівонька! Вона ж, сердешна, встати з ліжка не може, а я так спізнився, що й час вечері прогаяв! Коли ж тепер я наварю куті та узвару?!
Та тільки ж у свою землянку двері відчинив, і очам своїм не повірив. Стоять на покутті, на зеленому сіні два горшечки, мов близнятка: в одному - кутя, в другому - узвар! А на столі - гора білих пирогів й з кашею, й з картоплею, і з вурдою [1]([1] Вурда - варений невитриманий сир.). Там же й риба смажена, й борщ пісний з в'юнами. Під всім цим - чудовий білий убрус, сріблом гаптований, а посеред всієї тієї страви, в блискучій мушлі - розкішна водяна лілія!..
А на ліжку, як лежала, так і лежить його мила жіночка, ласкаво йому посміхаючись...
От з того часу й зажили вони собі, козак-рибалка Іваненко та річна Русалочка з Псла удвох любо-мило. Рибалка ходить рибу ловити, а Русалка неначе ніколи й з ліжка не встає, а тільки ж все в неї в хатинці-землянці вчас пороблено, прибрано, вичищено, як в раю, та й годі. А сама вона така добра та чула, ну, як теплий травневий вечір.
Щасливий був з того часу козак Іваненко. Та тільки недовго те щастя тривало.
Побачили-таки люди, що має рибалка жінку. Побачили й те, що вона "немічна", бо ж ніколи вона з ліжка не встає. Почали вони спочатку його жаліти. А потім дехто став говорити, що вона не така немічна, як ледача. Стали тоді з неї глузувати та часом і козака-рибалку допікати. Здавалося, що то ж і не їхнє діло, та тільки вже люди: завжди вони втручаються, куди не слід!..
Було те неприємно й козакові, й Русалоньці.
Але ж не те рибалку засмучувало. Почав він помічати, що, й справді, його мила жіночка щодалі стає недужою: тане вона, мов жовтий віск. Важко їй дихати, худне вона, знесилюється без води живучи, тяжко їй в невластивих умовах жити. Все одно, що рибі на піску або ж вільній пташці з теплого краю жити в клітці, в холодній, чужій стороні. От одного дня, вже наприкінці зими й почав її козак питатися:
- Скажи мені щиро: що тобі, моя любо жіночко? Скажи мені всю правду: чого тобі бракує?
- Не бракує мені нічого, мій чоловіче милий. Але ж признаюся тобі щиро: журюся я, що недовго мені жити лишилось. Випросила я у свого тата Водяника, щоб дозволив мені покинути воду, перейти на землю, бо ж хотіла я бути з тобою вкупці. І дозволив він мені жити з тобою до весни. А як пригріє тепле сонечко, як зійде крига з річки, як випливуть першої місячної ночі мої сестри та подруженьки на берег, буде мені кінець. Розвіюся я, мов та хмаринка вранішня, й упаду прозорою росою на першу траву...
Схилив козак свою голову. Довго мовчки сидів, сумний-невеселий, а далі й говорить:
- Ну, то лишається одно: віднесу я тебе вночі знову до річки. Пущу я тебе у воду: пливи собі та живи довгий вік. Нехай вже я тебе втрачу, аби тільки ти лишилася жити.
- Спасибі тобі, чоловіче мій добрий! - каже Русалонька. - Тільки ж тепер те вже мені не допоможе. Коли вже я з води вийшла, коли вже до тебе, мого коханого, в хатинку прийшла, то нема вже мені вороття й до води. Але ж я не жалію, я ж бо й наперед знала, що за твоє кохання мушу заплатити своїм життям.
Заплакав козак-рибалка й говорить:
- Ну, що ж, моя люба, - мали ми щастя вкупі, вкупі й помремо. І мені без тебе світ немилий. Радніший і я за наше щастя життям заплатити.
От як почало сонце пригрівати, як почав сніг танути та лід на річці хрущати, й говорить Русалонька своєму чоловікові:
- Наш час надходить. Пусти мене, коханий, сю ніч до річки. Буду я прохати батька Водяника, щоб він нам щось порадив. Знаю я, що не схоче він і не допустить, щоб загинула жива людська душа твоя.
Згодився на те козак-рибалка. Взяв він Русалоньку на руки, відніс її до річки, пустив у холодну воду. Пустив, а сам лишився на березі. Сидів, дивився, як лід з річки сходить, як перша трава на узгір'ях зеленіє... Вже й ніч глибока настала, вже й місяць почав за гору сідати, вже от-от перші півні заспівають, а рибалка все сидить, голову на руки схиливши: чекає, сумуючи...
Коли ось вчув він Русалчин голос:
- Чоловіче мій любий! Я прийшла по тебе!
Наче зі сну прокинувся козак Іваненко.
- Куди ж ми підемо? - питає.
- Змилосердився над нами мій тато могутній й дарував нам ще довге життя. Тільки не будемо ми жити ні на землі, ні у воді, а в повітрі, понад річкою літатимем, бо ж обоє ми любимо Псел наш рідний. Оце ж і прийшла я тебе ще раз запитати, чи й справді така я тобі мила, що радий ти й людиною не бути, аби тільки нам удвох жити?
- Ти ж знаєш, моя рибко! - радісно відповів козак. - Нема що й питатися!
- Ну, то хай так і буде! Нахилися ж, мій соколику, обніми мене й поцілуй міцніше!..
Плигнув у воду козаченько, пригорнув дружину-красуню, прилинув до неї губами...
А це вмить закрутилася виром навколо вода. На небо насунула чорна хмара. Загуркотів страшний грім, звився вітер прудкий, покотила висока хвиля по тихому Пслу... , Якийсь час на хвилях гойдались, обнявшись, два тіла: рибалка-козак Іваненко та його дружина, Русалка чарівна. Й побачили вони, як з шуму хвиль весняних встає старий сивий Водяник. Звівся він над ними й махнув рукою...
А це в хуторі заспівав перший півень. І раптом відділилися вони від води, десь узялися у них чорні, мов оксамитові крила з білою кромкою, махнули вони й заквилили...
Знялося над водою й полетіло в парочці дві річкових чайки...
А були то не чайки. Був то рибалка-козак Іваненко та його вірна дружина, Русалонька з Псла.

Impression